Головна

 

Сарненська міська рада

Клесівська селищна рада

Степанська селищна рада

Великовербченська с/р

Вирівська с/р

Зносицька с/р

Кам'яне-Случанська с/р

Карасинська с/р

Карпилівська с/р

Костянтинівська с/р

Коростська с/р

Кричильська с/р

Кузьміська с/р

Любиковицька с/р

Люхчанська с/р

Немовицька с/р

Ремчицька с/р

Селищанська с/р

Стрільська с/р

Тинненська с/р

Тутовицька с/р

Чудельська с/р

Кам'яне-Случанська сільська рада

м.Сарни – с.Кам'яне-Случанське – м.Сарни

Протяжність активної частини: 9 км.

Як дістатися: маршрутний автобус Сарни – Кам’яне-Случанське.

Туристичні об'єкти: пам'ятник воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, Савчина гора, Свято-Василівський храм, урочище “Гуска”, Байкова гора, доти, місце поховання воїнів ОУН-УПА, кам'яний хрест.

Відстань від м.Рівне – 121 км.

Відстань від м.Сарни – 23 км.

Історична довідка

Село Кам’яне, яке знаходиться при р.Случ згадується як маєток поміщика Бабинського в акті від 1545 року – в описі Овруцького замку.

За архівними документами походження назви села очевидне: камінь і його виходи на поверхню. Назва “Кам’яне” символізує специфіку місцевості, де залягають поверхневі та глибинні породи каменю, ймовірні наслідки дії льодовика з однієї сторони, а з другої – виходи граніту на поверхню Українського щита.

Назва села має свою історію. За місцевими переказами, вона походить від слів чоловіка, який першим тут поселився. Він довго шукав місце, де б йому збудувати хатину для своєї сім’ї. В лісі не давали спокою вовки: то курку вкрадуть, то барана, а коли вовк одного разу вкрав його дитину, чоловік задумався і вирішив, що не буде йому життя в цьому лісі. Тоді збудував він собі другу хату на березі р.Случ, але вийшла вода з берегів і затопила хату. Все пропало в чоловіка і змушений він був будувати нову хату, де тепер знаходиться село. А поселившись, промовив такі слова: “Тут я й сяду каменем”. З того часу село почали називати Кам’яне. Додаток «Случанське» почали вживати вже за радянських часів.

Опис маршруту

Маршрут розпочинається на вул.Леніна в центрі села. Виходимо на ліву сторону вулиці, де знаходиться пам’ятник воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Рухаючись по центральній дорозі на північ 1 км, проходимо повз загальноосвітню школу. Дійшовши до р.Ремінь, повертаємо ліворуч і крокуємо вздовж річки до Савчиної гори. Гору так називають на честь першого, хто тут поселився. Праворуч від Савчиної гори, не доходячи до урочища “Довгий Верес”, за 300 м бачимо “Волинські островки”. Існує така легенда про “Волинські островки”: «Колись річка мала інше русло, за яким було поле, що належало с.Кам’яне. Там був випас для худоби. Щоб перегнати її на інший берег, користувалися місцем, де було кілька острівців, через них переважно і переганяли худобу на випас.» Зараз річка тече по іншій місцевості, а на старому місці стало поле, яке сьогодні називається «Волинські островки». Але і тепер поле оточують канави.

Після “Волинських островків” ми повертаємо ліворуч і, пройшовши 100 м, потрапляємо до місця поховання воїнів ОУН–УПА. На пагорбі видніється дерев’яний хрест та надгробна плита.

Старожили с.Кам’яне-Случанське згадують, що всіма силами допомагали військовим в роки Великої Вітчизняної війни вижити в лісі: надавали їм продукти харчування, медикаменти та одяг, відносилися до них з повагою та шаною, адже завдяки ОУН–УПА вони могли спати спокійно і не хвилюватися за своє життя. Взагалі розміщення села дуже цікаве, бо на віддалених територіях один від одного по всьому лісі будували будинки і ці території згодом мали назви урочищ. Так в урочищі “Великий Верес” було побудовано кілька хат, де також переховувались військові ОУН–УПА. В один із зимових ранків 1944 року, коли всі мирно відпочивали, на село напали німецькі війська. На бій вийшли всі: і дорослі, і малі. Кожен тримався, як міг, і відстоював свободу своєї землі до останнього подиху. Та сили були не рівними. Серед загиблих під час бою, за розповідями старожилів, було 13-15 воїнів ОУН-УПА. Про події тієї страшної зимньої ночі згадують із слізьми на очах (адже практично кожна родина зазнала людських втрат) та із гордо піднятою головою, бо людські втрати були за Україну, за дідів-прадідів, за всіх тих, кого торкнулося страшне слово “війна”. Про ті страшні події односельці переповідають з уст в уста не один десяток років. За часів радянської влади за могилою не вівся належний догляд, але всі в селі пам’ятали та намагалися зберегти цей слід в історії для своїх нащадків. Так у 2003 році на місці цієї кривавої битви звели пам’ятний знак у вигляді Хреста та надгробну плиту в знак пам’яті про тих, хто загинув за нашу неньку Україну, за її волю та незалежність, за самостійне та щасливе майбутнє.

Повертаючи ліворуч, ми прямуємо до урочища “Гуска”. Про цей хутір існує легенда: «Україна здавна славилася своєю красою і щедрістю. Густі ліси чарували своєю дичиною, цілющими травами, полями, родючими чорноземами. Ці багатства і приваблювали на наші землі багато загарбників. Усі вони намагалися заволодіти багатствами України. Та недовго терпів панів наш народ. Могутня хвиля народних повстань прокотилася по нашій землі. Багато вельмож втекло тоді з України. Одного разу тікала через село багата і пихата пані. Вона завжди була скупою, тому забрала зі свого маєтку не тільки дорогі прикраси, а й навіть домашню птицю. Та через її недогляд слуги загубили гуску, а шукати її не було часу. Гуску знайшли прості селяни і на честь птахи назвали край села Гускою.»

З правої сторони біля дороги, що веде до хутора, видно кам’яний хрест. Розповідають, що колись тут проходив Чумацький шлях. Дорога для чумаків була дуже складною і не всі доходили до місця призначення. Саме тут, де зараз стоїть хрест, ховали чумаків, які помирали в дорозі.

Навпроти урочища «Гуска» за 1 км видніється «Сецьке гало». В давнину це було непрохідне болото. Саме слово “Гало” – древлянське і означає непрохідне болото. На болоті росли різні рослини, але переважала болотянська осока, яка дуже гостра. Через болото пролягав шлях на інше село і хто йшов по ньому мусив місити багнюку, а якщо сходив з дороги, то ноги сікла осока. Через гостру рослину урочище і дістало назву ”Сецьке гало”.

В північно-східному напрямку від «Сецького гала», пройшовши 300 м, ми дістаємося до Байкової гори. За переказами відомо, що тут жив один дужий козак, який Бойком звався. Коли прийшла татарська орда, то Бойко назбирав добрих хлопців і бився з ненависними ватагами татар. Коли ж орда його обступила, він став на горі, зняв шапку та й сказав: «От тепер, пане–браття, далі вже я не йду, отут покладу голову, бо немає куди вже йти, весь край наш стоптали татари». У відповідь козак почув від своїх хлопців: «Де ти впадеш, там і ми ляжемо!» Почалася війна не на життя, а на смерть. Татар була сила-силенна, а у Бойка – сотня-півтори. Навкруги земля була встелена трупами, а татари все насувалися. Упав уже останній хлопець Бойка. Пішли далі татари. Зібралися люди, що ховалися по нетрях, поховали Бойка і його хлопців. З того часу часто вночі, поки не розкопали гору, люди чули ляскіт гребель, а коли розкопали, то почав звідти йти вогонь. Кажуть, що то Бойко шукає своїх хлопців, та не знаходить.

Від урочища “Гуска” мандруємо ґрунтовою дорогою, яка веде до центру села. Рухаємося повз будинок культури, сільськогосподарське приміщення “Маяк”, минаємо школу, яка була побудована у 1970 році, де зараз навчаються діти 5-9 класів. Навпроти будинку культури, з лівої сторони стоїть старе приміщення школи. 15 лютого 1879 року в селі почало функціонувати однокласне народне училище міністерства народної освіти, в якому навчалося 30 учнів, з яких 10 із с.Чудель. У 1998 році добудовано нову школу для учнів 1-4 класів, від неї за 50 м знаходиться Свято-Василівський храм, побудований у 1912 році. Храм був освячений 14 січня, на свято Василія Великого або ж на Старий Новий рік. Свято-Василівський храм вражає своєю унікальністю, адже побудований він спеціальним методом – зарізуванням брусків. Біля храму встановлений кам’яний хрест, як знак про те, що на цьому місці в 1722 році було збудовано першу в селі церкву. Але церква, за розповідями старожилів, була невеликою та тісною, тому селяни звернулися за допомогою до місцевого поміщика. Той поставив умову: якщо протягом двох днів селяни спиляють і вивезуть ліс з панського лісу, то він дістанеться їм задарма, а якщо ні то за ліс доведеться платити. Наступного дня всі жителі села вже були у панському лісі і кипіла робота. Так зусиллями усієї громади протягом двох днів було заготовлено матеріали для будівництва храму.

Від храму йдемо у західному напрямку 1 км до р.Случ, де розташоване урочище “Селце”. В давнину на цьому місці було перше поселення кам’янчан, але ранньою весною річка розливалася і одного разу затопила це село. Його мешканці покинули цю місцину і стали жити далі від річки, там де зараз і є с.Кам’яне. Так по цей день жителі називають це урочище малим селом, спрощено “селцем”. Тут розміщені доти – фортифікаційні споруди, збудовані військовими Польщі перед початком Другої світової війни. В тому ж напрямку вертаємось до храму та, дійшовши до автобусної зупинки, завершуємо наш маршрут і повертаємось до районного центру.