Головна

 

Сарненська міська рада

Клесівська селищна рада

Степанська селищна рада

Великовербченська с/р

Вирівська с/р

Зносицька с/р

Кам'яне-Случанська с/р

Карасинська с/р

Карпилівська с/р

Костянтинівська с/р

Коростська с/р

Кричильська с/р

Кузьміська с/р

Любиковицька с/р

Люхчанська с/р

Немовицька с/р

Ремчицька с/р

Селищанська с/р

Стрільська с/р

Тинненська с/р

Тутовицька с/р

Чудельська с/р

Кричильська сільська рада

Протяжність активної частини: 7,5 км.

Як дістатися: маршрутний автобус Сарни – Велике Вербче.

Туристичні об'єкти: урочище «Погоня», озеро «Синє», озеро «Турово», церква Покрови Пресвятої Богородиці, урочище «Мшані кладки», урочище «Корабельське», стоянка давньоруського городища X - XIII ст.

Відстань від м.Рівне – 90 км.

Відстань від м.Сарни – 30 км.

Історична довідка

Цікавою є історія села Кричильськ. Територія сучасного села була заселена вже в часи Київської Русі. Існує декілька версій щодо походження назви села. Найвірогідніша версія, за якою с.Кричильськ могло взяти собі назву, пов'язана зі словом «перекрики», що походить від слова «перекрикуватись», «кричати». Перша письмова згадка про Кричильськ датується 1562 роком. Тоді село перебувало у складі Литовського князівства. Тут був замок, в якому переховувались місцеві жителі під час нападів татар.

Опис маршруту

Маршрут розпочинається з початку шосейної дороги в Кричильськ на північному сході від траси Київ-Ковель. Саме село, розташоване на лівому березі р.Горині, приваблює своєю неповторною мальовничою природою. Кричильський ліс є багатим на флору та фауну. Тут зустрічаються види рослин занесені до Червоної книги України: сон-великий, сон чорніючий, зозулинець болотяний, любка дволиста, підсніжник лісовий, цибуля ведмежа, які мають цілющі лікарські властивості. Є види, які занесені до Зеленої книги.

3 км ліворуч від шосейної дороги є цікава місцевість, яка називається «Погоня», де знаходиться стоянка фінальнопалеолітична IX тис. до н. е.

З легенди відомо, що за часів монголо-татарської навали на Волині завойовники вщент спалили одне село, а всіх людей порубали за непокору. Одну тільки дівчину залишили в живих, бо рука в нелюдів на неї не піднялась – такою вже була красунею. Забрав її молодий родич хана, щоб до свого гарему завезти. Везли полонянку татари своєю кривавою дорогою, і чого тільки не набачилась вона. Та весь час думала про свого коханого. Дівчина вірила, що він живий, бо напередодні трагедії в рідному селі його вдома не було, він поїхав з іншими молодими хлопцями заготовляти ліс на хату, до якої мав привести молоду дружину. Цілу дорогу вона проливала сльози, не спавши жодну ніч, і не знала, що четверо молодих хлопців-волинян, ховаючись в лісах і перелісах, їдуть на конях за татарським загоном. Четверо відчайдушних проти кількох сотень добре озброєних татарів, які досконало володіли кривавим ремеслом вбивці. І все ж переслідувачі не припиняли погоні. Неподалік теперішнього Городця Володимирецького району монголо-татарський загін переправився через р.Горинь. Вночі вороги боялися продовжувати свій шлях і зупинились в лісі на нічліг, виставивши варту, а невдовзі через річку переправились і переслідувачі, залишивши коней на невеличкому острівці серед Горині. Хлопці непомітно підкрались до шатра, у якому схлипувала дівчина-полонянка. Два татарські вартові не відходили ні на крок та хлопці вичікували. Через годину-дві охоронці, що добре намокли, сховались від дощу, який лив цілу ніч. Хлопці непомітно підповзли до шатра. Почувся тихий зойк дівчини і за якусь хвилину бранка разом із рятівниками сховалась у хащах під стукіт важких крапель дощу. На тій стороні Горині уже почули метушню у татарському таборі, але було пізно. Втікачі вже далеко відійшли від того місця, яке із незапам'ятних часів і донині люди називають «Погонею».

По цю ж ліву сторону при в'їзді до села, за 2 км від дороги, поблизу р.Горинь, розташоване озеро «Синє». Інколи кричиляни називають його «Синій Вир». Правда, друга назва тепер не відповідає дійсності, бо озеро вже не сердиться, не вирує, а просто оповите якимось байдужим спокоєм. Проте, як розповідають старожили, колись це озеро, кольору безхмарного весняного неба, ховало в своїй глибині історію-легенду про двох закоханих, що не змирились з долею і опинились на дні синього виру.

«Жили в незапам'ятні часи сусіди. Один був багатим, другий навпаки – зовсім бідний і безталанний. І як часто трапляється в житті, кохання їх дітей привело не до щастя, а до гіркої непоправимої трагедії. Юнак, що був з бідної сім'ї, всім серцем покохав доньку багатого сусіда. Та й вона потягнулась до хлопця, як стеблинка до перших весняних променів. Вони були щасливими і, неначе великого свята, чекали на зустріч. Та невдовзі це стало відомо їхнім батькам. Мати хлопця, що рано овдовіла, гірким поглядом проводжала сина, коли той поспішав на побачення. Мовчала. Не хотіла ранити юне серце. Проте, сказала якось: «Не пара вона тобі. Не погодиться сусід віддати її за тебе». Коли ж довідався багач, про їхні зустрічі, страшенно розізлився і заборонив дочці зустрічатися з бідним хлопцем. Але, як кажуть у народі, серцю не накажеш, – закохані зустрічались потайки. Після однієї із зустрічей брати дівчини жорстоко побили хлопця, і він кілька тижнів не міг піднятися на ноги. Коли ж одужав, не знав, куди ділась кохана. А батько замкнув її у комірчині і пообіцяв випустити тільки тоді, коли повністю зречеться хлопця-бідняка. Пожаліла доньку мати, і дівчина, найперше, що зробила, городами побігла до коханого. Пізно ввечері, ніби відчуваючи, що це буде остання зустріч, взявшись за руки, пішли закохані до Горині. Хлопець відв'язав човна і вони допливли через Горинь до озера, яке ховалось в очеретах, а лугом, по вечірній росі, підкрадались до закоханих брати дівчини. Тріснула суха вербова гілка. Сполоханою пташкою випурхнула з обіймів коханого дівчина, але було пізно. Молодший брат міцно тримав її за плечі. Середній і старший взяли хлопця. Потім їх обох посадили в човен і пустили в чорний вир. До перших півнів робив кола благенький човен навколо виру, а потім вир поглинув обох. Вранці озеро було напрочуд тихе і спокійне, ніби зла сила, отримавши жертву, заспокоїлась. Озеро чомусь стало синім-синім, неначе увібрало в себе колір очей дівчини-красуні. Траплялось, воно починало сердитись, зненацька кидало об берег хвилі, поверхня ставала чорною, мов очі закоханого юнака. Посередині озера, там, де колись сердився чорний вир, вода холодна навіть у найбільшу спеку. Синє, холодне озеро.»

По праву сторону від шосейної дороги при в'їзді в село за 2 км знаходиться озеро «Турово», яке є історичною пам'яткою села Кричильськ. Легенда «Турово» розповідає: “Це невелике болото з давніх-давен знайшло собі місце серед поля, майже на межі двох сусідніх районів - Сарненського і Володимирецького, поблизу сіл Кричильськ і Городець. Люди з довколишніх сіл чули, що на Полісся суне хмара ворогів-чужинців і страшні чутки з кожним днем наближалися. Ось і вирішили кричиляни зробити вежі великі, сторожу на них поставити. І вдень, і вночі стояли на вежах вартові зі смолоскипами. Люди трохи заспокоїлись, може обійшли вороги село стороною. Та ось з'явився в селі незнайомий чоловік, а за ним ще люди прийшли. Казали, що з Волині втекли від орди лихої. А села їхні вже спалили злодії, рідних і близьких або шаблями порубали, або погнали у далеку чужину.

- Не тікати треба, а боронити рідні домівки, - сказав людям старий мудрий односелець, - татари йтимуть тільки однією вузькою стежкою повз болото. Ось тут і зустріти їх треба. Його підтримали і почали гуртом до січі готуватись. Возили вони до болота і смолу, і пісок, запасалися косами і вилами. Навіть жінки і діти не сиділи без діла, чим могли допомагали.

І ось справді настав час великих випробувань. Невеселу звістку приніс гінець на змиленому коні: «Їдуть!..». Заворушилось, загуло довкола. Старі діди повели жінок і дітей у глибину лісу подалі від села. Чоловіки і юнаки пішли до безіменного болота, до тієї самої єдиної стежки, яка могла привести завойовників до села, але захисники були вже готові до двобою. Частина з них півколом оточила болото. Молодші з ківшами гарячої смоли вибрались на дерева. Ось уже перші ворожі вершники виїхали на стежку між лісом і болотом. З обох боків вискочили люди з вилами, косами і кілками. З дерев на чужинців лилася гаряча смола, очі засипав пісок.

Через кілька годин поєдинок закінчився. Монголо-татари, які, здавалось, ніколи і нікого не боялись, завоювали стільки земель і народів, пішли геть від поліського села. Скрізь лежали вбиті і поранені – татари і кричиляни, а живі – раділи. Ця битва, мабуть, і дала болоту назву «Турово».

Далі вертаємось назад на шосейну дорогу і в'їжджаємо в село. Центральна вулиця села простягається на 5 км, на ній поряд з будинком культури розташована меморіальна дошка жертвам всіх воєн. Поряд, за 200 м від будинку культури, публічно-шкільної бібліотеки, знаходиться школа, в якій розміщується музейна кімната з історії рідного села.

Потім вертаємось на центральну вулицю і прямуємо далі по шосейній дорозі, де через 150 м з лівої сторони побачимо Покровську церкву. Церква Покрови Пресвятої Богородиці була побудована в 1885 році на кошти парафіян на місці старої дерев'яної церкви, зведеної в середині XVIII ст.

За церквою знаходиться дерев'яний міст, який з'єднує сусідні села – Поляна, Убереж, Угли, хутір Ріхта, що входять до складу Кричильської сільської ради.

Далі маршрут пролягає саме через ґрунтову дорогу з Кричильська до Углів. Проїхавши 5 км по цій дорозі, ліворуч бачимо пам'ятний знак, могилу загиблих в Кричильському лісі в урочищі «Мшані кладки».

Недоїжджаючи до с.Угли, праворуч в лісі бачимо урочище «Корабельське». Його назва пов'язана з однією історією. До поміщика з села приїхав його знайомий дворянин з-під самої Одеси. Коли він побачив те величезне за розмірами болото, то захоплено вигукнув: «Так, воно могло б бути корабельським!». Він, либонь, мав на увазі те, що коли б замість болотної твані тут клекотіла вода, то вдосталь було б місця, щоб і судна плавали.

Наступна зупинка на нашому маршруті – с.Корост. Прямуємо у зворотньому напрямку цією ж самою дорогою. Від церкви повертаємо наліво і продовжуємо рухатись по центральній вулиці Кричильська в напрямку до с.Корост. За селом, проїхавши 300 м, біля зупинки с.Корост знаходиться стоянка давньоруського городища X - XIII ст., яка до сьогоднішнього дня залишається недослідженим. На цій пам'ятці наш маршрут закінчується.